Престольне свято: 19 грудня

Настоятель: прот. Олег Наслудов

Офіційний сайт: https://panfily.church.ua

Історія храму

Перша документальна згадка про село Панфили відноситься до 1723 року. Тоді село було козацьким і в ньому у 61 дворі проживало 58 козаків. Свідчень про дату відкриття церкви у селі, як і про дату заснування села, не збереглось. За народним переказом, церква на честь святителя Миколая Мирлікійського була з самого початку появи села. Ця найперша церква Панфил знаходилась над Супоєм. Коли люди почали будуватись у тому районі, то викопували кістки, і старожили розповіли, що там колись було кладовище і церква.

Згодом новий храм, теж на честь святого Миколая, був збудований у центрі села. Нині це поряд із сільським клубом і магазином.

Це була велика дерев’яна п’ятикупольна церква. Схожа на церкви у селах Сулимівка та Лозовий Яр, у селі Селище Баришівського району, у селі Стара Оржиця Згурівського району. Особливо відзначають велетенський церковний дзвін. Його було чути і в Яготині, і в навколишніх селах.

Дата її будівництва точно невідома, вірогідно, це кінець ХІХ століття, або початок ХХ. Існує документальне свідчення про існування церкви у 1899 році та про настоятеля протоієрея Леоніда, що помер 1900 року і похований у селі. Відомостей, чи закривали церкву до війни, не знайдено. Якщо вона й закривалась, то на невеликий термін, а служби продовжувались у будинках віруючих.

У 1941 році радянські війська відступали з Яготина, і танкам необхідно було переправитись через Супій, бо у той час тут протікала річка. Тоді військові з активістами-комсомольцями розібрали Свято-Миколаївський храм, і з дощок зробили переправу для танків. Дзвін було скинуто. Він був важкий і глибоко вгруз у землю. Дзвін відкопували два дні, щоб коні змогли його витягти.

Коли німці прийшли у село, то одразу, через день-два, відкрили церкву у приміщенні клубу, поряд зі зруйнованою. Знайшли священика на прізвище Зелінський, його ім’я старожили не пам’ятають. Протягом війни він відроджував духовність у селі.

У 1943 році, на протязі тижня після звільнення села, клуб, де розміщувався храм, згорів. Можливо, причиною був невдалий ремонт пічки, а можливо, що це було зумисне. Церква згоріла з усім церковним начинням, ще до того, як комуністи встигли її закрити.

На місці цієї церкви збудували дитячий садок, потім дім престарілих, який згодом передали у користування жителям. Але там сталась пожежа і нині місце стало пустирем.

Після пожежі храму духовне життя в селі не припинилось, і Панфили стали одним з двох духовних центрів Яготинщини, де у радянський час проводилися служби. 17 жовтня 1944 року віруючі зібрали кошти і купили будинок для храму. На його місці знаходиться нині Свято-Миколаївський храм. Його переобладнали під церкву і з 1944 до 1987 року тут відбувались постійні богослужіння.

У цей період церкву відвідувало чимало людей. Це пояснюється тим, що, окрім Свято-Миколаївського храму села Лозовий Яр, в районі інші церкви не діяли. Як і в ближніх селах сусідніх районів. Той факт, що ці дві діючі церкви були на честь одного святого, свідчить, що Яготинщина перебувала під особливим заступництвом святого Миколая.

З боку влади аж до початку дев’яностих були сильні утиски. Сільрада не дозволяла священику відправляти панахиди, святити паски за межами приміщення храму чи церковної огорожі. Заборонялись хресні ходи. Коли, за народним звичаєм, на Трійцю ставили хрести, то влада рубала і знищувала їх. Місцевошановане цілюще джерело святої Параскеви П’ятниці у селі Ничипорівка наказували засипати гноєм, відправляючи туди машини і трактори, переорювали до нього дороги.

У 1987 році почали зводити нову церкву. Будували її усім миром, не лише жителі Панфил, а й жителі Яготина, сіл Яготинського, Згурівського, Переяслав-Хмельницького і Драбівського районів.

Важких зусиль коштувало отримати дозвіл на будівництво. Районна влада відсилала у Київ, а там – у Москву. Доводилось їздити у комітет по справам релігій, але дозволу спершу не дали. Лише завдяки одному з заступників Горбачова вдалось отримати дозвіл на реконструкцію. У той час не давали дозволів на спорудження храмів. Тобто, стара церква мала бути обкладена цеглою і все.

Попередній проект для реконструкції здійснив районний архітектор. Проте храм будувався за іншим проектом, не як реконструкція, а як повноцінна православна церква. Цей проект здійснив Василь Іванович Гричанюк, архітектор за освітою, а згодом монах Києво-Печерської Лаври. У будівництві дуже допомагав отець Іоасаф (Губень), нині архімандрит Києво-Печерської Лаври і викладач Київської Духовної Академії та Семінарії.

Спершу зробили фундамент навколо храму, і почали зводити стіни, немов обкладати стару церкву. Коли стіни виросли, старе приміщення розібрали. Завершили будівництво нового храму у кінці 1990 року – на початку 1991.

Будівництвом керував тодішній священик – отець Анатолій Кравченко. Проте після завершення будівництва він виїхав з села, а священиком призначили отця Олега Наслудова, який здійснює своє служіння і донині.

3 червня 1994 року, у день Всіх Святих Землі Руської, Свято-Миколаївський храм села Панфили освятив Блаженніший Володимир, митрополит Київський і всієї України. У 2002 році біля храму була збудована криниця на честь святого Георгія Побідоносця.

Свято-Миколаївський храм – один з найдавніших духовних центрів Яготинщини, навіть у безбожні часи радянської влади тут лунала молитва. І сьогодні цей храм об’єднує навколо себе багатьох віруючих. До панфильської парафії, окрім села Панфили (нині близько 1000 жителів), відносяться села Засупоївка та Ничипорівка, хутори Федорівка та Григорівка.

 

Святині

Головною святинею храму є часточка мощей святого Миколая Мирлікійського. Блаженніший митрополит Володимир отримав їх у дар від Римо-Католицької Церкви під час паломницького візиту у місто Барі (Італія), до місця, де почивають мощі святителя. Предстоятель Української Православної Церкви передав цю часточку саме Свято-Миколаївському храму села Панфили.

Також у храмі особливо шанується древня ікона святого Миколая з якою пов’язана особлива історія. Більше століття тому у верхів’ї річки Супій сталося затоплення прибережних сіл, і ця ікона припливла до Панфил, де була підібрана віруючими людьми та віднесена до церкви. Після знищення храму комуністами, іконами розпалювали вогонь у польовій кухні. Коли рубали ікону святого Миколая, почувся голос: “Не рубайте, бо покараю”. Її покинули, і віруючі зберегли ікону та згодом передали церкві.